Наш край

Майбутнє дитини починається тут! Згуртованість всіх і унікальність кожного! Наполегливість у навчанні, єдність у дружбі, творчість у всьому! Впевненість у собі, впевненість у своїх можливостях! Переможний старт для подальшої соціалізації!

Наш славетний край

Ф О Т О
ЗАГАЛЬНІ	МОВЧАНСЬКИЙ МОНАСТИР	НОВА СЛОБОДА, СОФРОНІЄВСЬКИЙ МОНАСТИР
МІСТО ПУТИВЛЬ	СПАДЩАНСЬКИЙ ЛІС	СТАРЕ МІСТО

Путивль – місто районного підпорядкування, центр району. Розташоване місто на правому березі річки Сейм, за 100 км від обласного центру –міста Суми. Місцевість навколо Путивля була заселена ще в ІУ ст. до н.е. Неподалік та на території міста виявлені поселення доби неоліту та бронзи, городище скіфського періоду, та ранньослав’янське поселення перших століть нашої ери, сіверянське ( УІІІ-Х ст..), два давньоруські (ХІ ст..)поселення які поклали початок Путивлю. Археологічне дослідження міста свідчить про розвиток в ньому торгівлі і ремесел: залізоробного, ковальського, гончарного, косторізного, ювелірного, ткацького та інших. В ХІІ ст. Путивль був феодальною вотчиною новгород-сіверських князів Ольговичів і найбільшим містом у Посейм’ї. Вперше Путивль згадується в Іпатіївському літописі під 1146р. у зв’язку з міжусобицями князів Святослава Ольговича та Ізяслава Мстиславича. Князь Ізяслав після тривалої облоги захопив Путивль, який належав Святославу, пограбував його. Підчас археологічних розкопок виявлено місце княжого двору, фундамент кам’яного храму кінця ХІІ- початку ХІІІ ст. Ізяслав віддав місто чернігівським князям Давидовичам, але вже в 1149р. Путивль знову повернутий Святославу Ольговичу. Протягом ІІ половини ХІІ ст. навколо дитинця Путивля виросли три посади, два з яких оточували укріплення. При розкопках виявлені залишки дубових стін-заборон. Згаданих в „ Слове о полку Ігореве”. Путивль був добре укріплений валом та ровом. Залишки північного валу збереглися до наших днів. В цих землях сходилися шляхи, що вели до Володимиросуздальської землі, на Волгу та половецьких степ. В 1152р. половці спустошили навколишні села. Путивльська дружина на чолі з князем Володимиром в 1183р. брала участь в поході Новгород-сіверського князя Ігоря Святославина проти половців. 23 квітня 1185 р. Ігор Святославович, домовившись із своїми союзниками знову виступив з Новгород – Сіверського через Путивль на половців залишивши за путивльськими стінами свою дружину Єфросинію Ярославну, доньку князя Ярослава Осмомисла. Його син Володимир, який княжив у Путивлі, очолив передовий загін руського війська. Після того, коли князь Ігор потрапив у полон, половці, яких привів хан Гза, спалили села навколо Путивля і обложили його, зруйнували острог біля самого міста, але Путивль вистояв. Оборону міста організувала княгиня Ярославна.

Ігорів похід оспівали у безсмертній пам’яті давньоруської писемності „Слово о полку Ігоревім”. Невідомий автор закликає в поемі князів згуртуватися для відсічі степу, спільними зусиллями обороняти землю.

З Путивлем, зокрема, пов’язаний сповнений тонкого ліризму поетичний плач Ярославни. Він – туга всього народу по загиблих своїх воїнах. Тому в Путивлі і встановлено пам’ятник Ярославні – жінці, матері – уособлення горя людського по загиблих і не тільки у боротьбі з половцями, але й іншими загарбниками. Це також джерело любові та звитяги предків до рідної землі – України. „Слово...” несе в собі роздуми автора про майбуття про долю людей, які проживають на рідній землі, про вірність рідній землі її синів.

В умовах паралельного розвитку феодальних відносин на Русі в другій половині ХІІ ст.. триває подальше роздроблення Сіверської землі. Путивль став стольним містом удільного князівства. 1223р. путивляни разом з дружинами інших князівств потерпіли поразку у битві на річці Калка. Восени 1239р. монголо-татари спустошили Путивль і знищили майже все населення. Археологічна експедиція Олега Сухо бокова 1979-1983рр. неподалік залишків храму виявила древнє поховання – братську могилу оборонців Путивля 1239р. Поруч було розкопано напів землянку, в якій знаходився невеликий погріб, а в ній – кістяк дитини, яка заховалася від загарбників. Місто горіло, закладене горщиками з палаючою рідиною. Його не захопили татари, воно просто перестало існувати. Декілька останніх знесилених воїнів та вцілілі мешканці поховали вбитих своїх побратимів і крадькома вночі на човнах вище за течією Сейму рушили в ліси, в вовчанські болота.

В 1356р. Чернігово-Сіверська земля з Черніговом, Путивлем входить до складу Великого князівства Литовського. Наприкінці ХІУ ст. українські землі було поділено на повіти і волості. Путивль стає повітовим містом, яким управляли литовські намісники. Одночасно місто залишалося резиденцією путивльських князів. Тут, в прикордонній фортеці знаходився чисельний гарнізон. Путивль був значним торгівельним центром, що збирав мито з купців.. В 1500р. місто відійшло до складу Російської держави, став важливим центром оборони південних кордонів Росії. Путивль входить в першу лінію „засічних черт”. Тут була дуже сильна фортеця і великий гарнізон. Путивльська кам’яна фортеця одна з семи тодішньої Росії. За службу ратники одержували землі і засновували там села, називаючи їх своїми іменами та прізвищами . В документах зустрічаємо дітей боярських : Бунякіна, Антикова, Стрельнікова, Глушкова, Ширяєва, Щекіна, Сафонова, Яцина, Рев’якіна, та інших. В Путивлі служило багато українських козаків. Охороняючи кордон козацькі роз’їзди заходили далеко в степ, вели розвідку за ордою. Перша згадка про путивльських козаків належить до 1527р. Можливо це були севрюки – місцеві жителі Сіверського краю. Вони володіли промисловими угіддями в Полі. Севрюки часто були провідниками в степу. Число поселень в путивльському краї швидко не росло, як це могло бути при великій кількості родючої землі – чорнозему. Люди боялися набігів кочовиків. „Места красотою, уединением и изобилием над иные места богатою, писал в письме из Софрониевой пустыни Сильвестр Медведев – а ще бы един изъян был играх военный».

Через це поселення укріплювалися подібно Путивлю. Жителі були воїнами. У всякого боярина зброя і військове спорядження висіли над ліжком. В середині ХУІ ст. путивльці посилали південний схід від міста, пильнуючи татар. Відомо, що Путивль відіграв важливу роль в часи повстання Івана Болотникова (1606-1607рр.). Сучасник цих подій голандський купець Ісаак Масса перераховуючи повсталі міста, відзначає, що Путивль – „глава и зачинщик всех мятежных городов”. Ймовірно І.Болотников був уродженцем Путивля (рік народження невідомий) і тут же, на своїй рідній землі сформував основне ядро повстанської армії. З Путивля І.Болотников розсилав „листи” із закликами до боротьби з феодалами, сюди на розправу привозили полонених воєвод. В загоні Золотникова воювало чимало путивльців. В 1604р. в Москві починається смута. Всі путивляни присягнули Лжедмитрію І. Його резиденцією стало місто Путивль. В січні 1605р. полки Лжедмитрія потерпіли поразку під Севськом. Жителі Путивля „укрили” царя. Він оселився в монастирі і „чинив суд і розправу”, розповсюджуючи „прелестные письма”, в яких розповідалось про врятування царевича. Він на 10 років звільнив жителів міста від податків за велику послугу зроблену йому. До лав самозванця йшло багато люду. Воїни Бориса Годунова терпіли невдачі . Самозванець відправив до Путивля трьох ченців особисто. Вони знали монаха монастиря в Москві – Гришку Отреп’єва. Їм вручено від царя і священиків грамоти до священнослужителів, жителів міста. В них йшлася мова про винагороду за лжецаря. Ченці були в місті 8 березня 1605року . Грамоти від царя читали місцевим жителям. Самозванець знав про це. Він приказав ченців схопити, привести до монастиря. Польському шляхтичу Іваницькому наказали взяти одяг царя, сісти в крісло його, вислухати ченців. „Впізнаєте ви мене” – спитав Іваницький. „Ми казали людям і тепер повторюємо, що ти не Дмитро, а розбійник і самозванець” – твердили ченці. Їх катували в підземеллі монастиря. Один з них не бажав особисто розмовляти з Лжедмитрієм кажучи про велику таємницю. Він упізнав Отреп’єва став перед ним навколішки і повідомив, що життя царя в небезпеці. Один з ченців має отруту, заховану в чобіт. „Двоє з твоїх шляхтичів, підкуплених Борисом, змішають отруту з ладаном і окурять тебе в храмі”. Все це було у внутрішньому покої монастиря, який зберігся до наших днів. Далі легенда розповідає, що монахи загинули 20 червня 1605 року. Лжедмитрій вступив у Москву. У липні він коронувався „как царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Руси». Царював він до 17 травня 1606р. Незадоволений життям Москви повстали проти самозванця. Його вбито. По запрошенню Путивля на початку 1607р.у місто привів військо в декілька тисяч чоловік. Лжедмитрій, який видавав себе за сина царя Федора Івановича. У Путивлі в ряди його армії влилося багато нових повстанців. Двомісячний період облоги Болотниковим Москви – кульмінаційний пункт повстання, яке охопило понад 70 міст країни. Після ряду невдалих битв Болотников змушений був відступити в червні 1607р. до Тули. Повсталі оборонялися завзято протягом 4 місяців. Після придушення повстання в 1607р. почалася жорстока розправа над його учасниками. Багатьох стратили або кинули у в’язницю, а частину неблагонадійних привезли з повсталих повітів і передали Молчанському монастирю Путивльського повіту для „нагляду і відправлення”. Монастирські власті селили селян в закріплених за ними селах. Історія заснування Молчанського монастиря відноситься до початку ХУІІст. , коли декілька прийшлих ченців на південній околиці Молчанського лісу, в трьох верстах від однойменного селища, заснували Молчанську (Софронієвську) пустинь. У роки польської інтервенції (1605-1613рр.) селище і пустинь спустошили і пограбували польські загарбники. Відновлені вони були лише в середині ХУІІст. При відбудові використали стиль українського бароко. В наш час будівлі монастиря реставруються.

В роки російсько-польської війни 1632-1634рр. шляхетські війська під командуванням А.Пясочинського та І.Вишневецького не змогли захопити Путивль. В листопаді-грудні татари підійшли до самого міста, його не захопили але спустошили багато сіл навколо його. Татарське військо на чолі з Кримським ханом підступило до Путивля в 1662р., але гарнізон під керівництвом князя Лоба нова-Ростовського завдав чужинцям поразки.

Козаками путивльці були вправними, часто добивалися високих чинів. Гетьманів серед них не було, але були отаманами та полковниками. Йосип Путивлець був полковником у гетьмана Петра Сагайдачного, який часто довіряв йому важливі дипломатичні доручення. В 1619р. їздив полковник Путивлець до польського королевича Владислава. У 1621р. він був направлений до К. Радзівіла князя Литовського, для переговорів про участь козаків у війні зі шведами. Князь Литовський видав полковникові Йосипу Путивльцю патент для набрання тисі ячи козаків. У війську гетьмана Якова Острянина був полковником отаман Путивлець. Він бився хоробро зі шляхтичами, у 1638р. його закатовано . Багато путивльців ходило на Запоріжжя. З початку Національно-визвольної війни українського народу проти поляків 1648-1657рр. Путивль втягнуто в її події. До повсталих українців жителі міста спочатку відносились з осторогою. Інформація про справи в Україні збиралася постійно. Всіх прибувши з України розпитували про стан справ. Розвідувальні задачі ставилися купцям, послам, . В той час багато виникало слухів, що Б. Хмельницький, підбурюваний ханом татарським, їде воювати в Путивль. Це було малоймовірно, але путивльські воєводи підтримували в гарнізоні боєздатність. На путивльські землі постійно переселялися українці. В літопису Ракушки-Романовського про це йдеться: „Хмельницький позволил утесняемому народу сходить....за границу в Великую Россию на житьё». Якщо було потрібно , всі українці з наших земель вступали до гетьманського війська. Скільки було переселенців на Путивльщині порахувати неможливо . Українці вправно там хазяйнували. Переселенці прибували групами від декількох чоловік до декількох сотень. Із Чернігівського полку прибуло дві тисячі козаків на чолі з полковником Іваном Дзиковським. Відносилися до них добре. Путивль виконував дуже важливу роль і як торгівельний центр між Росією та Україною. До Путивля прибували купці з багатьох міст Росії (Курська, Рильська, Білгорода, Калуги, Брянська, Москви). Це приваблювало багатьох закордонних купців. В Путивлі сходилося багато шляхів на Україну – через Конотоп Батурін, Ніжин до Києва, через Конотоп, Прилуки, Переяслав, Черкаси до гетьманської столиці Чигирина. З Путивля – прямий шлях до Москви. Все це складало добрі умови для міжнародної торгівлі. Ні одне місто Росії не мало таких тісних зв’язків з Україною. Торгувати в Путивль приїздили купці з Ніжина, Канева, Прилук, Миргорода, Києва. В умовах війни не вистачало хліба , солі. Купівля в Путивлі солі і хліба мали велике значення. Українці привозили до Путивля багато товарів. Найбільшим попитом користувалася селітра, так як із неї виготовляли порох. Путивльці часто їздили в Україну з товарами. Продавали збіжжя, скот, хутра, шкіри в Лохвиці, Ніжині, Чигирині, Умані, Корсуні, Каневі, Переяславі, Прилуках, Миргороді, Фастові, Києві. Путивльці мали багато друзів серед українців. Особливо значною була роль Путивля як пункта дипломатичних зв’язків між Росією та Україною.

Путивль – місце перетинання російського кордону іноземцями, які прибували з Речі Посполитої, з нього йшли дороги до Криму, Києва та інших міст. Цю роль Путивля відмітив в своєму щоденнику видатний сірійський мандрівник Павло А лепський, який був у липні 1654році в місті : ”Знай, что через этот город Путивль идёт дорога в землю Московскую, изо всех наших краёв, другого пути нет». Тому всі посольства від гетьмана Б.Хмельницького, всі гонці до Москви та з Москви їхали через наше місто. Гетьман і його полковники постійно повідомляли в Путивль інформацію про стан в Україні і в Польщі, намірах поляків, татар. Кримський хан, користуючись тим, що був союзником козаків багато разів вимагав від Б.Хмельницького допомоги для походу на Путивль. Гетьман відмовлявся надати допомогу і утримував татар від наступу. Дуже часто, незважаючи на заборону мешканців Путивльського повіту – піддані російського царя тікали в Україну. Багато втікачів поповнювали козацьке військо. У реєстрі козаків за часи Визвольної війни доволі часто зустрічаються прізвища „Путивлець”. Значною була допомога повстанцям в останній період війни, коли вирішувалося питання про приєднання України до Росії. Багато клопоту пов’язано з відправками та зустрічами послів у 1653 році. Восени 1653р. один з найближчих саратників Б.Хмельницького Лаврін Капуста, їздивши з посольством до Москви, доповідав гетьману, що цар „указал послать ратных своих людей и те разные люди уже пришли в Севск и Путивль». З Путивля до Києва для фортеці, яка там будувалася по розпорядженню Посольського приказу було послано на службу сто дітей боярських і п’ять пушкарів. Окрім людей відправили багато зброї, боєприпаси : ядра, порох, свинець. Ратникам з інших міст, яких направляли в ту фортецю, веліли збиратися в Путивлі. 1 грудня 1653 року Земський собор в Москві прийняв рішення про приєднання України до Росії. Для проведення церемонії в Україну відправлено посольство на чолі з тверським намісником боярином В.Бутурліним. У складі посольства було 39 дворян, чиновників. В Путивль посли прибули 1 листопада. В місті вони затрималися на два місяці. Потрібно було домовитися з гетьманом про місце зустрічі. В.Бутурлін чекав на знаки гетьманського достоїнства, які повинні були передати з Москви. 20 грудня 1653р. посольство виїхало з Путивля. Бутурлін весь час тримав зв’язок з українськими властями, Москвою. Гінцями були путивльські служиві люди, які добре знали степові дороги. До Путивля посли повернулися 4 лютого 1654р. Окрім них місто Путивль у той період відвідало три патріархи східних православних церков. Першим з них був патріарх Ієрусалимський Паїсій, який прибув 5 січня 1649р. з посольством С.Мужиловського, 28 лютого 1653р. у місті був патріарх Константинопольський Афанасій,

20 червня 1654р. патріарх Антиохійський Макарій. Його секретарем був згадуваний вище Павло Алепський. Він залишив в своєму щоденнику цікаві записи про Путивль. Він писав : „Город обширный, расположен на высоком месте, поднимается над окрестностями, близ него протекает река. В нём множество плодовых садов и много садиков при домах». За територією Путивль перевершував такі міста : Псков, Смоленськ, Чернігів. Тільки в межах укріплень Путивль займав 250га. Чисельність Путивльського гарнізону була більша ніж півтори тисячі чоловік. Одних пушкарів було сто чоловік. Дуже сподобалися П. Алепському церкви. Він говорить про їх чисельність : „ Число церквей в городе 24 и четыре монастыря по углам его». А ось як вони виглядали: „..выстроены из дерева или камня, или кирпича, бывают как бы высокие, отличаются излишней простотой. К ним восходят по высокой лестнице, ведущей на возвышенную окружную галерею».

Після приєднання України до Росії були прийняті заходи по наведенню ладу в державі. Путивль став опорним пунктом царської влади, як би другою столицею України. В місті введено другу посаду головного воєводи, який керував діяльністю всіх воєвод на Україні. Б.Хмельницький декілька разів перебував в Путивлі, був знайомий з воєводою С.Прозоровським. У них склалися добрі відносини. В Москві цим дуже дорожили. Цікаво те, що пам’ять про Б.Хмельницького залишилася в народній творчості нашого краю. Всім відомо, що у гетьмана було два імені Богдан і Зиновій. Доводилось чути легенду про назву села Заново. Можливо в цій назві – пам’ять про великого сина українського народу – Богдана-Зиновія Хмельницького.

Пам’ять про козаків зберігається на путивльських землях до теперішнього часу. У місті є церква Миколи Козацького, збудована у 1735-1737рр. в стилі українського бароко, на кошти українських козаків, які проживали у славному Путивлі. Більш ніж два століття вона прикрашає місто, являючись видатною пам’яткою ХУІІІст. Окрім Б.Хмельницького в ХУІІст. Путивль відвідував і гетьман І.Мазепа „Путивль и Рыльск являлись своего рода штаб квартирами дачных земельных владений гетьмана И.С.Мазепы. В Путивле он бывал довольно часто».

В ІІ половині ХУІІст . Путивль продовжував виконувати роль фортеці. Під час війни Туреччини з Польщею, коли в 1672 році турецька армія на чолі з султаном сунула на Україну, російський цар Олексій Михайлович збирався з військом виступити до Путивля і йти на султана. В Путивлі збиралися будувати царський палац. Після укладення мирного договору Росії з Туреччиною в 1681р. та Польщею в 1686р. місто втратило значення фортеці. В 1708р. Путивль відвідав російський цар Петро І.

В ХУІІІст . Путивль входив до складу то Київської то Бєлгородської губернії, с 1779р. – повітове місто Курського намісництва. Не маючи вже великого військового значення Путивль залишився значним торгівельним центром. В 80-х рр.. ХУІІІст. В Путивлі жило близько 4 тисяч чоловік, в 1838р. – 4161 чол., на передодні реформи 1861р. – 6169 чол., в 1897р. – близько 10 тис. чол.

З Путивльщиною пов’язане життя декабристів Михайла Миколайовича Глібова та Олександра Федоровича Бриггена. В Путивлі пройшли дитячі та юнацькі роки засновників народницької організації „Земля і воля” О.Д.Михайлова та О.І.Баранникова. На Путивльщині довгий час працював художник-реаліст П.О.Левченко (1856-1917рр.)

В роки Великої Вітчизняної війни відродилася стародавня слава Путивля. До діючої армії направлено більш ніж 5 тис. чол.. Всього фронти Великої Вітчизняної Війни пройшли близько 12 тис. жителів міста та району. У вересні 1941р. Путивльщину окуповано. Під час окупації території району боротьба з ворогом не припинялась. Вели її партизани і підпільники. Ще до окупації району було створено два партизанських загони, один з яких (С.А.Ковпака) дислокувався у Спадщанському лісі, а другий (С.В.Руднєва) в Новослободському. 18 жовтня 1941 року загін С.В.Руднєва, у складі якого був 21 чоловік, прибув до Спадщанського лісу і того ж дня два загони об’єдналися в один. Командиром об’єднаного загону став С.А.Ковпак, комісаром – С.В.Руднєв, начальником штабу Г.Я.Базима. 19 жовтня загін вступив у бій з двома німецькими танками, які прибули до Спадщанського лісу для знищення партизанів. Бій виграли партизани. Середній танк вони захопили, а важкий підірвався на міні. В жовтні-листопаді партизани провели ряд успішних операцій, а 1 грудня 1941р. витримала важкий бій з фашистськими карателями, які наступали на партизанський ліс при підтримці артилерійського і мінометного вогню. Цілий день партизани відбивали атаки переважаючих сил ворога. Щоб відірватися від противника вирішили перейти в більш великі ліси. 2 грудня вночі загін залишив Спадщанський ліс і рейдом вирушив на північ Сумської області, знищуючи по селах дрібні гарнізони ворога. 6 грудня партизани були на півдні Хінельських лісів. В Хінельських лісах партизани боролися з фашистами. Загін поповнювався місцевими жителями та військовослужбовцями. В ньому 120 бійців. В ніч на 30 грудня 1941 р. загін здійснює стрімкий рейд у Путивльський район для того, щоб очистити села від німців і поповнити загін місцевими жителями. Розгромлено ряд карательних загонів, до Путивльського приєдналися Глухівський, Кролевецький, Конотопський, Шалигінський загони. Було створено з’єднання Сумських партизанів. Проти них виступила 150-а угорська дивізія. Партизани, не маючи потрібної кількості зброї ухилялися від боїв. Вони успішно маневрували, наносячи удари там, де ворог їх не чикав. У травні-червні 1942 року з’єднання здійснило новий рейд. Його мета – завдати удару по залізниці Конотоп-Ворожба. В ході цього рейду 26 травня 1942р. партизани зайняли Путивль і майже дві доби утримували його в своїх руках. Гітлерівці затримали частини, що пересувалися на фронт, і підсиливши їх десяти танками та каральними загонами, кинули проти партизанів. Однак знищити Путивльський загін ворогові не вдалося. Партизани прорвалися з оточення. Додатковими регулярними частинами фашисти оточили загін у Новослободському лісі. За допомогою Конотопського і Шалигінського партизанських загонів, які ударили з тилу, путивляни прорвали вороже оточення і вирушили до Брянського лісу. До жовтня 1942р. Путивльський партизанський загін діяв на території Середино-Будського району, потім у складі Сумського з’єднання брав участь в рейді на Правобережну Україну і Карпати, а далі – у складі 1-ї Української партизанської дивізії у Львівсько- Варшавському напрямку, завдаючи ударів по ворожих гарнізонах, залізничних вузлах, пускаючи під укіс ешелони ворога, виводячи з ладу нафтопромисли і нафтопереробні заводи. Нажаль успіхи партизанів здобувались великою ціною. В боях загинуло багато народних месників загону і серед них уславлений комісар з’єднання С.В.Руднєв і його син Радик. С.В.Руднєву було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Під час Великої Вітчизняної Війни на Путивльщину діяло багато підпільних організацій. Підпільний райком партії очолював голова райвиконкому І.І.Висоцький, а після його загибелі керівництво підпіллям здійснювало командування об’єднаного партизанського загону. У місті з вересня 1941р. діяла підпільна комсомольсько-молодіжна організація під керівництвом В.Д.Георгієвської. Підпільники підтримували зв’язок з партизанами, передавали їм розвідувальні дані про ворога, розмножували та розповсюджували зведення Радінформбюро, врятували життя збитих над Путивлем радянських льотчиків М.М.Калініна, М.Г.Воскресенського. Підпільні молодіжні групи діяли в селах Бунякине, Яцине, Ротівка, Ховзівка, Щербинівка. Вони передавали партизанам одяг, зброю, переховували військовослужбовців, які виходили з оточення, переправляли їх в партизанський загін С.А.Ковпака. На боротьбу з ворогом піднялось багато юнаків та дівчат, яким ще не було 18 років. Дванадцять з них були в партизанських загонах (Радик Руднєв, Олексій Чечоткін, Вася Мірошников, Коля Шубін, Коля Ласковенко та інші), 35 допомагали партизанам вести розвідку, 48 вели підпільну роботу. У смертельній боротьбі з ворогом активну участь брали жінки району. 30 з них були в партизанських загонах, 472 діяли в підпіллі, 300 допомагали партизанам продуктами харчування, рятували поранених бійців, 93 розділили тяжку долю фронтовиків. На початку вересня 1943р. Путивльщину було визволено від фашистів. За мужність і героїзм, виявлені в боях з ворогом , 4403 уродженці і жителі району були нагороджені орденами і медалями, 8 чоловік стали Героями Радянського Союзу. С.А.Ковпак, життя якого тісно пов’язане з Путивлем цього звання удостоєний двічі. З фронту не повернулося 6326 чоловік, жертвами війни стали 3893 жителі. Під час бойових дій 1941 і 1943рр. на територій району загинуло 1022 радянських воїни, які поховані в 35 братських могилах. В районі є 9 партизанських поховань з 52 похованими партизанами, з них 12 поховано у Спадщанському лісі. На могилах воїнів і партизанів споруджено 27 пам’ятників, 10 обелісків, 2 стели. У Спадщанському лісі де створювався об’єднаний партизанський загін споруджені монумент „Партизанська слава” і алея партизанів – Героїв Радянського Союзу, 20 пам’ятними стелами відзначені місця боїв партизанів з фашистами. У Путивлі споруджені пам’ятники С.А.Ковпаку, С.В.Руднєву, 5 пам’ятників увінчують імена інших уродженців району.

Іменами славних воїнів і партизанів названі вулиці, заклади освіти в Путивлі і селах району. Подіям Великої Вітчизняної Війни присвячені експозиції путивльського краєзнавчого музею, музею партизанської слави в Спадщанському лісі і 7 музейних кімнат у Путивлі і селах району. Пам’ять про тих, хто врятував світ від фашизму, повинна жити!

В нашому закладі освіти також функціонує музейна кімната партизанського руху. Ласкаво просимо всіх бажаючих на екскурсію до нашого мальовничого, історичного краю.